Атмосферна Перспектива у Пейзажному Живописі
- Мистецтво. Культура. Подорожі.
- 5 серп. 2020 р.
- Читати 2 хв
Оновлено: 12 серп. 2020 р.
Пейзаж в західному мистецтві вперше почав з’являтися на прикінці 15-го століття як задній фон у композиціях венеціанських художників, зокрема Джованні Белліні (1430-1516) та Джорджоне (1477-1510), а також художників північного раннього Ренесансу Йоахіма Патініра (1480-1524) та Альбрехта Альтдорфера (1480-1538).
Для створення натуралістичного відчуття глибини та простору в ранньому пейзажі використовували атмосферну або повітряну перспективу. На відміну від лінійної перспективи, атмосферна перспектива має два головних принципи: по-перше, форми, що лежать вдалині виглядають меньш чітко ніж предмети на передньому плані; по-друге, шари атмосфери, через які ми бачимо предмети на відстані, розмивають специфічність кольору перетворюючи його на блідіші і блакитніші тона.
Вперше принципи повітряної перспективи сформулював Леонардо да Вінчі (1452-1519) у своєму «Трактаті про живопис». Пейзажний фон виконаний в атмосферній перспективі присутній в найвідоміших картинах Леонардо: «Мона Ліза», «Тайна Вечеря» та «Мадонна в гроті». Нідерландська (Йоахім Патінір) та Дунайська (Альбрехт Альтдорфер) художні школи взяли атмосферну перспективу за основу у розробці особої композиції «світового ландшафту» - уявного панорамного пейзажу написаного з найвищої оглядової позиції. Цей тип композиції мав неабиякий вплив на художників 16-17-го столітть, коли пейзаж остаточно сформувався як окремий жанр живопису.
У 18-му та 19-му столітті з розквітом романтизму в Європі пейзажний живопис набуває престижу. Атмосферна перспектива стає предметом нових художніх експериментів. Її широко застосовують у своїй творчості британський художник Вільям Тернер (1775-1851) та американець Джеймс МакНіл Вислер (1834-1903). Вони блискуче модернізують класичні принципи повітряної перспективи та пейзажних композицій створюючи не просто прецендент в мистецтві, вони передбачають імпресіонізм та абстракціонізм. Наприклад, Вільям Тернер написав серію шедеврів найпрозорийшіми шарами олійної фарби намагаючись передати відчуття чистого світла за допомогою блискучого кольору.
Один із лідерів французського імпресіонізму, Клод Моне (1840-1926) із захопленням вивчав техніку Тернера, яку пізніше застосовував у своїй творчості, що заклала принципи нової естетики імпресіонізму. Розвиток цієї техніки можна побачити в картинах Моне «Копиці Сіна» (1890) та в серії «Ранок на Сені»(1896-1897). Також Моне близько товаришував з Джеймсом Вислером. Завдяки Моне паризька публіка мала можливість побачити роботи Вислера, і навпаки, Вислер допоміг представити творчість Моне в Королевській Академії Мистецтв в Лондоні. Під впливом Вислера, Моне почав писати «ефекти туману» на Темзі та Сені, що передавало не лише творчі пошуки художника, а і жахливий стан забруднення повітря фабричним виробництвом на прикінці 19-го століття.
Вам було цікаво? Підтримайте наш проект у соціальних мережах! Підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці, поширюйте контент, запрошуйте друзів приєднатися до нашої спільноти. Разом створимо українське культурне середовище!
コメント