18 жовт. 2019 р.Читати 3 хв

Витоки Іконопису та Релігійного Живопису

Оновлено: 12 серп. 2020 р.

Що представляє собою ікона окрім того що це релігійний об’єкт? Чому вона так виглядає? Як її читати та зрозуміти? Такі питання з’являються коли починаєш цікавитися іконами як витвором мистецтва. Мабудь для більшості відвідувачів ікона виглядає предметом не дуже зрозумілим, часом нудним та художньо нецікавим. Але якщо докласти трохи зусиль, ікона розкриє для вас новий світ закодованих символів та значення.

Перші зображення Христа з’явилися у 4-му столітті у Візантії. На протязі декількох наступних століть розвиток іконопису був дещо неоднозначним і переживав то хвилі заборони то розквіту. Але наполегливо скрізь століття проявлялася тенденція до стилістичної регламентації зображень релігійних постатей та впровадження чітких художніх та символічних канонів іконопису. Поступово церква переходить до заборони алегоричних зображень Христа як агнеця чи пастуха і насаджає більш стандартизований образ Спасителя.

Пізніше у північній Італії, яка на прикінці 13-го - початку 14-го століття находилася під художнім впливом Візантії, розпочинається рух відриву від стилізації у релігійному живописі. Найвідомішим та найвпливовішим лідером цього руху стає італійський художник з Флоренціі Чімабуі (народжений Ченні ді Пеппі, 1240—1302). Одночасно із Чімабуі працює ще один славетний італієць із Сієни Дуччіо ді Буонінсен’я (1255-1318). Чімабуі та Дуччіо вперше почали активно використовувати художні засоби штриховки та «кіроскуро» (контрасту світа та тіні) для створення об’ємного зображення людських фігур та обличч, а також зробили перші кроки до відтворення трьохмірного простору.

Але справжній прорив у мистецтві належить творчості флорентійського художника та архітектора Джотто ді Бондоне (1267-1337), який розпочав визволення художнього виразу від стилізації та надихнув своїх сучасників та послідовників до більш вільної інтерпретації християнських ідей у мистецтві. Інновації Джотто полягали у появі все більшого натуралізму зображення людських фігур та у глибшому виразі емоцій християнського життя. Джотто одним із перших почав використовувати елементи пейзажу для строення атмосферної перспективи у своїх фресках. Він експериментує з композицією та фігурами, представляє їх все більш об‘ємними та натуральними, розвертає їх боком або спиною до глядача створюючи таким чином справжній драматизм композиції. Слава Джотто як художника затьмарила досягнення його вчителя Чімабуі. На той час контраст між Візантійською іконографією та мистецтвом італійськіх майстрів стає незаперечливим. Не буде перебільшенням сказати, що саме з Джотто почався розвиток західного мистецтва.

З 14-го століття іконопис продовжує розвиватися відокремлено від релігійного живопису слідуючи чіткій регламентації об‘єктів і композицій та жорсткій стилізації образів. Символізм та духовність іконопису набирає особливої важливості і стає головним комунікаційним інструментом. Ікона розглядається по-перше, як вхід до божественого, який можно подолати за допомогою молитви; по-друге, вона розповідає та навчає біблейській історії, передає через символи значення основних ідей християнства. Для виконання ціх завдань, іконопис використовує такі художні засоби як зворотня перспектива, одночаснісь зображення хронологічних подій та символічність кольорів.

Зворотня, або Візантійска перспектива відрізняється від лінійної персперктиви, яку винайшов відомий флорентійський архитекор Ренесансу Філліппо Брунелескі (1377-1446), тим що має нерухому крапку зору на якій сходяться усі лінії зображення не в середині картини, а зовні зі сторони глядача. Тому у зворотній перспективі об’ект оптично збільшується із віддаленням, а в лінійній зменьшуеться (дивись фото нижче).

Художня композиція ікони може вільно об’єднувати події які сталися у різний час. Наприклад, Христос може бути зображений декілька разів на одній іконі у різних часових подіях. Кожен колір на іконі має своє символічне значення: золотий - сяйво небесне, червоний - святе життя, блакитний - людське життя, білий - нествореннє світло Боже, чорний - смерть, зелений - народження і життя, коричневий - земля, тимчасовість, тлін. Сірий колір ніколи не використовували в іконах тому, що суміш білого та чорного, світла та смерті традиційно вважалося неподобаючим.

Із занепадом Візантії спадкоємцями її іконописних традицій стали регіони прийнявші Східну Ортодоксію Християнства: Росія, Грузія, Вірменія, Кріт, Румунія, Єгипет, Ефіопія та Алеппо. У більшості Західної Європи традиційний іконопис був значно трансформований під натиском політичних, соціальних та мистецьких змін.

#мистецтво #живопис #ікони #релігія #іконопис

Вам було цікаво? Підтримайте наш проект у соціальних мережах! Підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці, поширюйте контент, запрошуйте друзів приєднатися до нашої спільноти. Разом створимо українське культурне середовище!